Звичайний день у Харкові
Впізнаю старий добрий Харків. Пов'язали мусора.
Зупинився зробити фотку розтрощеного травмаю. Звідкись, як завжди незвідки, матеріалізовуються четверо грізних пепсів з автоматами.
– Что это вы тут фотографируете?
– Трамвай.
– А зачем вы его фотографируете? Вы не знаете, что у нас тут боевые действия?
– Прямо тут?
– В городе боевые действия.
– Тут десь був обстріл тільки що? Чи блокпост поруч і тут не можна фоткати? Чи стратегічний об'єкт?
– Ні, але ви можете бути диверсантом і фотографувати для ворога, – переходить один на українську. – Не хвилюйтеся, це просто перевірка. Покажіть документи й телефон.
Показую їм акредитацію ЗСУ з телефону, їм цього мало, вимагають окремо журналістське посвідчення. Показую і його, патрульний вивчає, і тут на його обличчі випромінюється явна тінь задоволення.
– У вас термін дії посвідчення сплив 5 травня.
Диявол, думаю, зовсім про це забув. Пояснюю, що це через суто технічні проблеми, не встигли видати нове, ось все одно від ЗСУ є актуальне. Вони ні в яку, просять подіставати все з рюкзака.
– А чого у вас стільки зв'язок ключей? Чотири.. П'ять!
– Ну отак от. Від двох квартир у Харкові, від двох у Києві, від офісу.
– То ви з Києва? Цікаво!
Нишпорять далі у рюкзаку, розпитують купу подробиць і нарешті добираються до найсокровеннішого – варгану у футлярі. Він завжди при обшуках бентежить мусорів найбільше.
– Це варган, музичний інструмент, – одразу пояснюю. Вони просять зіграти, видаю для них декілька вібрацій.
– Так, доведеться поїхати з нами у райвідділок.
Підкатує патрулка, забирають. У машині наказують натягнути на очі капюшон і дивитися униз – щоб не підглядав, куди везуть.
– Не бійся, бити не будемо. В машині не будемо.
– Це дуже гуманно з вашого боку.
Нарешті привозять у райвідділок, передають красивій дівчині поліцейській. Та веде мене у кімнату, де ще двоє поліцейських. Процедура повторюється, розпитують, перевіряють всі речі. Нарешті старший бородатий поліцейський питає:
– Слухай, а чого ті патрульні до тебе д…..ся?
Знизую плечима.
– Робити їм нічого, – відповідає дівчина. Далі просять написати пояснення протокольне, чого затримали, чи маю якісь претензії. Розписую й в кінці пишу: "Претензій не маю. Спасибі державі!"
– Назад хоч підкинете, де затримали?
– Та нє, всі зайняті. Вибач, ти вже якось сам.
Виходжу з відділку десь у дупі світу. Доходжу до дороги з рухом поодиноких автівок і бачу богоспасенну маршрутку, яку тільки сьогодні запустили по місту. Ще раз подумки дякую місту й державі. Життя в Харкові стає на свої звичні рейки і явно налагоджується.
16.05.2022
Автор: Сергій Кочмарський
An Ordinary Day in Kharkiv
I recognize the good old Kharkiv. The cops have tied someone up.
I stop to take a photo of a smashed tram. Out of nowhere - as always out of nowhere - four intimidating police officers with rifles materialize.
“What are you photographing here?”
“The tram.”
“And why are you photographing it? Don’t you know we have combat operations here?”
“Right here?”
“There are combat operations in the city.”
“Was there shelling here just now? Or is there a checkpoint nearby and photography isn’t allowed? Or maybe a strategic facility?”
“No. But you might be a saboteur taking photos for the enemy,” one of them switches to Ukrainian. “Don’t worry, this is just a check. Show your documents and your phone.”
I show them my Armed Forces accreditation on my phone. That’s not enough for them - they demand a separate journalist ID. I show that too. The patrol officer studies it and suddenly a clear shadow of satisfaction appears on his face.
“Your press card expired on May 5.”
Damn, I think. I completely forgot about that. I explain that it’s due to purely technical issues - the new one simply hasn’t been issued yet - and that I still have valid accreditation from the Armed Forces. They won’t budge and ask me to take everything out of my backpack.
“Why do you have so many keychains? Four… Five!”
“Well… like that. Two apartments in Kharkiv, two in Kyiv, and an office.”
“So you’re from Kyiv? Interesting!”
They keep digging through the backpack, asking a lot of questions, and finally reach the most mysterious item - my vargan in its case. During searches it always confuses the police the most.
“It’s a vargan, a musical instrument,” I explain immediately.
They ask me to play it. I produce a few vibrating tones.
“Well, we’ll have to take you to the district police station.”
A patrol car pulls up and they take me away. Inside the car they order me to pull my hood over my eyes and look down so I can’t see where they are taking me.
“Don’t worry, we won’t beat you. Not in the car.”
“That’s very humane of you.”
Finally we arrive at the police station and they hand me over to a beautiful female officer. She takes me into a room where two other policemen are sitting. The whole procedure repeats itself - questions, checking my things.
Finally the older bearded officer asks:
“Listen, why did those patrol guys even pick on you?”
I shrug.
“They had nothing else to do,” the woman replies.
Then they ask me to write a statement explaining why I was detained and whether I have any complaints. I describe everything and at the end write:
“I have no complaints. Thanks to the state!”
“Could you at least give me a ride back to where you detained me?”
“No, everyone’s busy. Sorry, you’ll have to manage on your own.”
I walk out of the station somewhere in the middle of nowhere. Eventually I reach a road with a few passing cars and see a blessed sight - a minibus route that had just been restarted in the city that very day.
Once again I thank the city and the state in my thoughts.
Life in Kharkiv is slowly returning to its familiar rhythm - and things are clearly getting back on track.
May 16, 2022
Author: Serhii Kochmarskyi
