Герб на порозі
Посеред руїн і могил Ізюму можна зустріти вцілілі острівки українства, що пульсують життям.
Московити не стали заходити в цей будинок, зосередившись лише оглядом подвір'я, інакше їх прямо на порозі охопила б неконтрольована лють.
– Цей герб на підлозі я зробив з дубу, – хизується господар, який розміняв вже восьмий десяток год. – А от і та кого ви шукали: моя дружина – герой України. Справжня ультранаціоналістка.
– Може й не ультра, бо от, почала з вами українською, але збилася на російську. Проте коли на роботі до мене прийшов ефесбешник і зайшла мова про Бандеру, я йому відповіла: він – національний герой. Той змінився в обличчі і вийшов. Думала, так просто це мені не минеться, але чіпати врешті не стали. Чи то через поважний вік, чи то через те, що лікарки моєї спеціальності в місті більше не залишилося.
Поважна пані пережила різні жахи окупації, проте каже:
– Якби в мене спитали, що я б обрала – жити в окупації, чи під постійними обстрілами, я впевнено відповім: краще під обстрілами.
У знеструмленому будинку затишно потріскують дрова в каміні, у напівтемряві відблискує намальована господарем картина "Таємної вечері", подружжя пропонує свого домашнього вина. Відмовляємося, бо вже пізно і треба вертатися в Харків. Жалкую: коли ще доведеться випити автентичного вина у місті з такою смисловою назвою?
Проте подружжя все одно не хоче нас відпускати. Розповідають як вони, корінні східняки, завжди були за Україну, як чоловік в 2004 році провів у Києві весь Майдан, як ще з того часу непросто було залишатися з проукраїнськими поглядами у ватному або індиферентному середовищі Ізюму.
– Зараз ми заздрили партизанським рухам в інших містах, що в Мелітополі щось там підірвали. У нас, на жаль, такого не було.
Під час цієї окупації до нас майже не доходили новини з України. Спочатку взагалі нічого не знали, потім нам увімкнули російські телеканали. Ще слухали програвач, але по радіо українські частоти також глушили, тож слухали російські. Так, фільтруючи, звісно, усю їхню пропаганду, ми мали хоча б приблизне уявлення, що відбувається назовні.
Коли один росіянин спитав, як нам при них живеться, відповіла: погано. Бо які б проблеми не були в Україні, тут завжди була свобода слова. А при Росії немає ніякої свободи.
Вже давно час їхати, але сидимо й слухаємо їхні розповіді про минуле, як 11 років поспіль вони ходили яхтою Чорним морем, про успішних дітей та онуків. Така тепла розмова, згоджуємось, немов у ці миті немає ніякої війни. Запрошують приїжджати до них якось іще, на продовження розповідей і наступного разу вже точно на вино. Думаю, так і буде. Треба ж таки спробувати червоного ізюмського.
Автор: Сергій Кочмарський
The Coat of Arms at the Threshold
Amid the ruins and freshly dug graves of Izium, you can still find small islands of Ukraine — fragile, defiant, alive.
The Russian soldiers never entered this house. They inspected the yard, but did not cross the threshold. Had they stepped inside, they would have found what lay beneath their boots — an oak floor carved with the Ukrainian coat of arms.
“I made it myself,” the homeowner says with quiet pride. He is well into his eighties. “And here she is — the one you were looking for. My wife. A Hero of Ukraine. A real ultranationalist.”
She laughs softly.
“Maybe not that ultra. I started speaking Ukrainian with you and then slipped into Russian. But once an FSB officer came to my workplace and brought up Bandera. I told him: he is a national hero. His face changed. He left. I thought there would be consequences. But they never came. Perhaps because of my age. Or because I was the only doctor of my specialty left in the city.”
The dignified woman endured the occupation — searches, fear, silence. Yet when asked what she would choose — life under occupation or life under constant shelling — she does not hesitate:
“Shelling.”
The house has no electricity. Firewood crackles in the fireplace. In the dim light, a painting of The Last Supper, created by the хозяин, flickers on the wall. They offer us homemade wine. We refuse — it is late, and we must return to Kharkiv. I regret it. When will I again taste authentic wine in a city whose name now carries so much weight?
They do not want to let us go.
They speak of how, as native easterners, they always stood with Ukraine. Of how he spent the entire Maidan of 2004 in Kyiv. Of how it was never easy to remain openly pro-Ukrainian in an environment that was often indifferent — or hostile.
“Now we envied the partisan movements in other cities. When something was blown up in Melitopol, we wished we had that here. But we didn’t.”
During the occupation, news from Ukraine barely reached them. At first, nothing at all. Then Russian television. Ukrainian radio frequencies were jammed, so they listened to Russian broadcasts — filtering propaganda, assembling fragments of truth.
One day, a Russian soldier asked how they were living under the new order.
“Badly,” she replied. “Whatever problems Ukraine had, there was always freedom of speech. Under Russia, there is none.”
It is long past time for us to leave, yet we remain seated, listening to stories of their former life — eleven summers sailing the Black Sea on their yacht, their children, their grandchildren. For a brief moment, the war recedes. The conversation is warm, almost ordinary.
They invite us to return someday.
Next time, they say, for wine.
I believe we will.
One must, after all, taste the red wine of Izium.
